Коли все згортається, залишається тільки любов.
Ніхто вже зовсім не здивувався,
коли я приїхала на останнє шоу.
Навіть охоронці вже знали мене в обличчя — скільки камер,
об’єктивів і пилу на сандалях.
Усі просто усміхалися й махали рукою.
Я згадала, як на початку не могла про це навіть мріяти.
Афулу накрив хамсин. Було спекотно, до безумства спекотно.
Плюс дев’ятсот сімдесят два за Цельсієм, а за серцем — ще більше.
Болісно й світло одночасно — тому що цирк закінчувався.
Якби це були не вони — я б ні за що не поїхала.
У таку спеку — ніхто б не поїхав.
Але якби з усієї фотоісторії можна було повторити лише один день,
я б обрала саме цей.
Ми так близько підійшли одне до одного — я і цирк.
І при цьому — абсолютно геніально зберегли межі
(принаймні, так відчуваю я — сподіваюся, і команда теж).
Ми залишилися на відстані витягнутої руки —
і ні з ким, і ніколи в житті я не відчувала себе ближче.
Одна з дівчат прийшла до мене поговорити під час обідньої перерви. Випадково знайшла мене на лавці й сіла поруч.

Мабуть, це була моя найщиріша розмова — через перекладач — з ними.
Взагалі, тепер історія мого Ґуґл-перекладача тягне на окремий роман.

Ми поговорили про все. Я розповіла, наскільки сильно вони вкарбувалися в моє серце,
як я хвилювалася за них під час іранських обстрілів, а дівчина розповіла, що…
Вперше я набралася сміливості підійти до кожного. До цього весь час не знала, чи можна і чи треба — вітатися, прощатися.

Тут — звичним способом набрала в перекладачі повідомлення... і зібрала мільйон подяк і навіть кілька обіймів.

Вони сказали: "Ти можеш приїхати до нас і в Пардес Хану!"
Я не зрозуміла — для фотографій чи просто так.
І це вже було неважливо.
Головне — мені все ще можна.
Спойлер — приїжджала!
І в Пардес Хану — на футбол, і в Тель-Авів — поза шоу,
дуже хотілося привезти ребятам фрукти як сюрприз.
Дивіться розділ "Доповнення".
Тепер цирк — усередині мене.
Під шкірою, в очах і в кроках.
Навколо — будні, а всередині все ще натягуються троси,
збирається амфітеатр, налаштовується світло.
І, мабуть, це і є щастя —
відчувати диво навіть після його завершення.
Доповнення