Я знайшла дім, де дозволено бути собою.

Цирк — це простір крайнощів, де живуть люди, що виходять за межі. Які примудряються при цьому всьому залишатися разом — попри все.
Я все життя була "занадто": занадто чутлива, занадто чесна, занадто складна, занадто глибока, занадто швидко втомлювалася від брехні й удавання.
Тут я опинилася серед тих, хто теж "занадто" — і це не просто нормально, тут — це необхідність.

Цирк — не про глянець. Це піт, спека, сльози, пил, рани, близькість тіл, руки, що ловлять тебе у стрибку. Я раптом опинилася у світі, де тіло людини — не об’єкт для критики, а частина живого ритму.

Коли я дивилася в об’єктив — я бачила справжню любов між людьми,
усередині втоми, ризику, стійкості, бешкету, братерства. І я це знімала. А значить, уперше не тільки відчувала це, а й свідчила, документувала, тримала в руках.
Це як сказати собі:
"Дивись. Любов — справді є. І вона жива, проста, своя."

Я відчула себе прийнятою, побаченою, і навіть трохи передбачуваною — у найкращому сенсі.
Мені усміхалися, мене чекали, мене не боялися. І, здається, навіть... трохи дбали — у межах допустимих кордонів.
Наче хтось без слів просто взяв і розділив зі мною те, що неможливо розділити словами.

Це не просто "розрив". Це була перша за довгий час реконфігурація:
я розлетілася, щоб зібратися в новому порядку.

⸻

Я плакала майже місяць. Тому що не планувала так відкритися, не очікувала, що мені це так потрібно, і що люди справді можуть бути такими чарівними. Тепер страшно — раптом не вдасться втримати, раптом це все наснилося.

Але я знайшла свою циркву — і зміни незворотні. Не тому, що мене "виправили", а тому, що зуміли розбудити в мені живу частину, яку довго доводилося ховати, берегти й захищати.
А Circo Circo дозволили їй дихати.
Вперше за багато років.